Революція і політика речі невіддільні, рівною мірою, як і контрреволюція.
Поспішно проголошені помаранчеві події 2004 року революцією, згодом, як знаємо, не виправдали свою назву. Маючи не-революційні закладини з самого початку – як то мільйонери в опозиції до мільярдерів у владі – ті події не мали жодного шансу увінчатися реальною революцію. Відтак трапилася похибка не в історії новітньої України, а у головах її громадян, наслідком чого стало - майже десятирічна хаотична апатія українців і профанація, девальвація всяких людських цінностей, остаточна заміна на цінність «брудної вишиванки» або «брудної звьоздолєнточки» і всенародного хабара будь-кому , аби лиш не за будь-що.
Більш свіжі події, які величають Революцією Гідності, Євромайданом, також не позбавлені криптоолігархічної складової, однак їх вирізняє на відміну від того періоду значно більша народна ініціатива, значно більша народна воля і значно більша поінформованість суспільства на предмет «хто є хто» . А ще – людські жертви. А там, де кров проливається, виростає дерево. Скільком уже мільйонам на Заході і Сході, Півночі і Півдні прагнеться, щоб це була вже не одвічна замучена калина, а бодай сто-двохсотлітній міцний, високий, широкий і зелений дуб.
Проте поки що дедалі помітніше вимальовується поступовий реванш старої корупційно-олігархічної суті на тлі патріотично-демократичного оновлення. Інженерами цих реваншистських процесів є, починаючи від того, хто в селищному суді нібито змушений давати судді бакшиша за правильне рішення, замість того, аби ім’я негідника дзвеніло і щебетало всюди, де звук пролягає, закінчуючи тим, хто керує або формує бюджетні процеси чи впливає на ті чи інші ключові рішення.
Це, якщо йти за логікою Арістотеля, від нижчого до вищого, за західною парадигмою, а за Платоном, за східною, від вищого до нижчого. Та відомо ще давніше за Платона і Арістотеля, що від перестановки доданків сума-то не міняється.
Випадок у Дніпропетровську із таким собі «новим смотрящим» Ярошенком та співробітниками СБУ, які вимагали від місцевих бізнесменів сплати данини, та те як повели себе бізнесмени, точніше – бізнесмен, один у полі воїн, і як швидко набігла ця інформація на людей, наче грозова хмара, теж доволі промовисто і оптимістично звучить – терпіти не всім більше до снаги і вподоби. Доводиться лише не втрачати оптимізму, що злочинці будуть покарні, чого завчасно робити зовсім не хочеться, сподіватися на справедливість і оперативність стражів порядку.
Цей та інші кричущі випадки, що мають місце по країні, не лише підкошують і без того хитку основу під ногами політичних сил, що засновані і продовжують цинічно живитися грошима великого капіталу, а й доводять - революційні процеси, як і контрреволюційні, не у приспаній, а у активній дії, або фазі, коли хочете. Фактично ведеться громадянська війна, тільки не у рашофашистському розумінні і донесенні до гнилих совкових вух, не у буквальному, а у ціннісному, в культурно-політичному.
На наших очах відбувається гибель партії «Удар», партійцем якого до речі і був горопашний Ярошенко, а разом з нею і, мабуть, адміністративне і політичне фіаско Віталія Кличка. Наявність в «Ударі» різного роду «черновецьких», помножена на сумнівні профуправлінські якості тих людей, не зможуть замаскувати ні удатні вітрини Марії Матіос(навіть якщо на них велике і подвійне «ЛА-ЛАЛА-ЛА») , ні Ірини Геращенко, нікого.
Після краху «Ригаликів» «Ударники» повинні були зайняти вільну нішу єдиних і всевладних – з, щоправда, вимушено пом’якшеною, софт-позою в довгостроковій естетиці правління . На це вони, вочевидячки, розраховують на найближчих парламентських виборах, які так намагаються «проштовхнути» восени, поки їхній рейтинг ще не підсів на голу задницю . Президент Петро Порошенко , звісно, тепер пов'язаний до горла цими узами такого небезпечного для нього шлюбу. Суто власного проекту немає, є домовленості і ще раз домовленості.
Та, певно, не єдиними домовленостями з домовленими. Народження із попелу, калу, сичі і роздроченої сперми колишніх регіоналів щойно презентованого проекту пана Львочкіна , та ще й з абревіатурою ПР, говорить про кілька речей: пан Львочкін або повний лох, який думає, вірить, надіється, що нещасний Донбас цілковито обитель любителів колишніх довірених осіб гнаного рідного фйодорича, або агент внутрішнього впливу, покликаний свідомо остаточно поховати недобитків. Раптом і зовнішнього також ?..
Проте подейкують, агентом впливу його зробив ніхто інший, як пан Президент, з метою не добити – а підкорити. Обіцяні(омріяні !) кількадесят місць у новому Парламенті, нібито мають чи то у закамуфльованому вигляді де-факто відтермінувати повернення до парламентсько-президентської форми правління, чи увиразнити її так, щоб президент зумів зберегти за собою великі важелі влади, що, власне, він і його юристи намагаються новими проектами Конституції втілити .
Ну все в нас можна, навіть у час війни, найбільше фокусів проявляється якраз у час війн. Інколи війна не стоїть на заваді у досягненні цілей, а навпаки – сприяє. Війна, наприклад, дозволяє не проводити чи гальмувати демократичні реформи, не переслідувати адміністративно і кримінально порушників і відвертих злочинців, натомість, призначати замість губернаторів таких собі представників президента (знову «смотрящих» ? ).
Під ракурсом героя виступає віднедавна всіма покоханий, незалежно від статі і орієнтації, бравий вояка з вилами і стволами Олег Ляшко. Ще один проект Львочкіна, давній, і, судячи з усього, дуже успішний, з прицілом на ще більший успіх. Ловити терористів на джипах януковичів - це добре, це дуже добре, але як би нам пан Ляшко наловив ще й всенародною вудочкою кілька мільярдів у бюджет, та так, щоб їх не розкрали, та ще й би реформи поміг утілити і ще багато чого на замовлення для народу – руками колишнього глави адміністрації Януковича ?
Зате заслуга Ляшка у іншому, і її направду важко переоцінити. Якщо, чого так нам не хотілося б, десь до осені мілітаристична ситуація в країні не спаде, можемо стати свідкам того, як для того, щоб вижити громадянин Розенко і громадянин Бондаренко(той, що мером побув і здув), і ще з півсотні, а то й більше велепатріотів понаряджаються у хакі і балаклави, і чкурнуть на фронт – не листочки підписувати і не гав ловити. Себто тренд він кинув у маси, і тепер, гляди, народ має вагу і відвагу запитати: « А що ти, товаришу С. , конкретно зробив для країни ? Віце-прем’єром побув – багатезно , чоловіче, зробив… Такий ти радикал і твоя партія, як…».
Ляшко практично зліпив нову бінарну опозицію: адреналінозалежні і серотонінозалежні. Що вже, погодьтеся, пахне в майбутньому приходом якихось Нових Зелених, – однозначно Європейський вибір.. Сам Олег Ляшко, до речі, у Львові нещодавно долучився до ще не зареєстрованої Мінюстом партії «Зелених», завдячуючи такій зараз популярній густині на ймення зеленка.
До речі про націоналістів. Чомусь видається, що якби Степан Бандера і Роман Шухевич були зараз живі, то, можна твердити з великою мірою відповідальності, що ані Царьов, ані Медведчук, ані Шуфрич(який за перевіреною інформацією не тільки співпрацює з Медведчуком зараз на Донбасі, а й робить певні зусилля для дестабілізації ситуації на так званому «русинському» Закарпатті), ні Ахметов з Єфремовим і Іванющенком, ні продажні сволоцюги і досі не звільнені з посад у СБУ і міністерстві Оборони – не були би живі.
Більше того, імовірно не брехалося би так безкарно кісільвим і соловйовим у краях Москітів. А у донедавна Генерального прокурора найодіозніші з вітчизняних виродків навіть несивої волосинки на голові не позбулися. Утім, можливо краще найбільш явним ворогам України не вмирати швидко, а довго і беззмістовно і бездарно проживати свої трудові дні, як то невдасі Медведчуку і його Хохляцькому Вибару до повного згару.
От тільки у світлі останніх подій, складається непереборне враження, що Медведчук навпаки небезуспішно силкується посісти чільне місце в новій-старій Україні. Тільки наївний може вважати, що його роль переговірника від імені терористів на Донбасі зовсім не узгоджувалася з президентом Петром Порошенком, а тільки з Ангелою Меркель і її любим дружком.
Колишній «адміністратор» Кучми, виявляється, шитий золотими нитками, позаяк йому досі ніхто не зашив ні рота, ні інше місце заду чи спереду. Мати кума Путіна як своєрідного медіатора, як міст між Києвом і Кремлем, для нинішньої української влади куди більше значить, ніж мати Медведчука на задвірках історії чи у тюремній камері, де безсумнівно законних приводів і причин мало би вистачити не на одного такого князька і адвоката диявола.
Від того дуже тішиться головний російський Пахан, навіть щось там рипається скасувати відносно агресії проти України. Либонь тепер місце Медведчука залізно заброньоване, як місце смотрящего від Путіна і сатрапа Донбаса за узгодженням чи співкерівництвом із Ахметовим ? За це боровся Майдан, щоб великобандитські шельми далі правили, ще й підпирали своїм хребтом великоросійські амбіції ? Пане Президенте ?
Такий статус-кво на жаль дуже характерний для української ментальності. Замість усунення шкідливих елементів, українець з маленької літери, незважаючи на високий чи низький статус, часто-густо віддає перевагу застосуванню цих елементів прямо чи побічно собі на користь. В результаті, рано чи пізно, це лише призводить до чергової поразки і не лишень його приватної, що найсумніше. Ось чому, чи не єдиному, мала би Україна повчитися в Росії. А тут навіть не здатні бодай призупинити трансляції по ТБ фільмованої естетики КГБ і КПЗ та інші «брігади» у парі з «охлосбистінами», бо, бачте, таким як теперішній голова АП Ложкін рейтинги важливіші і рідніші за мізки мільйонів співгромадян.
Доводиться обережно, але наближатися до констатації: діючий президент і його команда, попри те, що там є справді достойні люди, як, наприклад, Валерій Чалий, не відповідають, або – недостатньо відповідають очікуванням більшості українських громадян. Утім, самі українські громадяни, багато з них, невідповідні за своїми поглядами до своїх потреб.
Вони, знову ж таки, не всі, але чимало, голосували на останніх президентських виборах не за функцію чи бодай реальну особу, а за образ. Образ Порошенка у свідомості середнього статистичного сучасного українця викликає стійкі емоції, пов’язані із бажанням такого самого, як у Петра Олексійовича, мерседеса, житла, фабрики, жінки, песика, котика, або такого шоколадного роботодавця. А ще образ Порошенка прямо протиставлений образу Януковича Багатий-Добрий/Багатий-Злий, хоч стоїть на спільній основі.. І той українець, що проголосував за Порошенка, проголосував, як завжди, за «менше зло».
Те, що виборець Петра Олексійовича голосував не так проти живої Тимошенко, як проти примари Януковича, вочевидь, засвідчує те, що задумане минулими магами Банкової таки справджується, та лишень частково. Оскільки не буде відкриттям Америки, що саме Порошенко повинен був стати основним конкурентом Януковича на виборах у 2015 році. І всі оті, поза сумнівом, як на нього, достойні і сміливі «вилазки» Петра Олексійовича на Майдані, були нічим іншим як початком президентської кампанії, яку ПОП мав не з тріском, так, щоб сильно Захід на Київ не розгнівати і так, щоб Росію порадувати, але без варіантів програти.
Знав би Петро Олексійович десь в листопаді-грудні минулого року, як сильно він помиляється. Можливо, вже знав.
Та великою помилкою є вважати, що так проголосувавши український народ помилився. Сам факт такої вражаючої-переважаючої відсотковості на всіх частинах України чітко сказав неприятелям України про одне: Українська Нація – не вигадка, вона вміє бути цілісною і одностайною. І про друге: навіть беручи до уваги всі патерналістські сподівання багатьох українців на нового президента, голоси за нього є нічим іншим, як лише авансом і завданням до реформування держави, яке покладають на президента і його команду.
Іншим вагомим плюсом президентства Порошенка безсумнівно є те, що на Заході, особливо в Америці, його на даний час сприймають як свого. Попри відверті подвійні стандарти Німеччини, Франції та інших держав, без бодай такої мізерної підтримки Заходу Україна має мало шансів вистояти і вціліти як суверенна держава. Дипломатичний хист і зовнішня політика, розставлення векторів у правильному напрямку – ось у чому головний козир нового президента. З усім іншим, внутрішнім, є і будуть проблеми. А від вирішення їх, від не просто запровадження, а насамперед реалізації реформ залежить великою мірою доля країни, а не лише ім’я наступного гаранта після Петра Олексійовича.
Саме тому назріла необхідність не просто появи інших гравців, які, без пафосу кажучи, спроможні, якщо вже не зломити тверду і багатолику систему грабіжників, то принаймні продовжити під контролем суспільства роздовбувати ту тріщину у тій системі, до якої, слава Богу, призвів Майдан.
На мою думку, на сьогодні немає більш оптимальних для цього політичних сил, ніж партія Демократичний Альянс і новоспечена партія Воля. Їм закидають відсутність управлінського досвіду, пузатих в за тисячу доларів костюмах дядьків, знайомих і всезнаючих пик із ТБ і тд. Але кожен хоч трохи тямущий і співчуваючий своїй нещасній країні має нарешті затямити, що вже нехай краще порядкувати будуть ті, хто вчаться находу, ні ж ті, хто грабує нальоту.
На Прикарпатті об’єктивно єдиний із діючих депутатів ВР, хто зарекомендував себе з позитивного боку, а саме тим, чим потрібно, плідною, емпіричною працею і звітом про неї, є Юрій Дерев’янко, на сьогодні член партії «Воля». Ще одна політична сила і її лідер, які помітно вирізняються своїми господарськими підходами до на тлі інших є «Самопоміч» Андрія Садового.
Не втратила остаточно шанси повернутися на Олімп вітчизняного політикуму ЮВТ, хоч кажуть, що її прийшов повний «Кап» як політика, а члени і соратники по партії відкрито бунтують проти її позиції бойкотування і вимагання від них розпуску парламенту. Та якщо, маючи природну здібність до відродження, Тимошенко на дев’яносто відсотків оновить і омолодить команду, а частину її мілітаризує і делегує не у Раду, а в гарячі точки країни, так би мовити підлаштує її під, нехай не здасться це слово цинічним, тренди, що дихають у спину всім совко-олігархічним партійним структурам, і при цьому зуміє переконати найперше себе, що контакти і консультації з медведчуками за прикладом її «друга» Порошенка для виходу на Москву це вже не поступове, а стрімке фіаско, то, цілком можливо, цілком…
Виборцеві також треба нарешті зрозуміти, що, звичайно, кристально чистого джерела надходження в жодній політсилі не існує, проте принаймні точно у двох із вище перелічених політсил немає шлейфу зобов’язань перед великим бізнесом. І вже тільки за це консервативному українському виборцеві пора змінити акценти у власній свідомості. І перестати нарешті у президенті, депутаті, чиновникові бачити хазяїна, батька, кума, сестру, брата, а тільки, тільки у найнятого ними менеджера, подальша доля якого залежить тільки від його компетентності і добропорядності. Мабуть, у наступному побачимо. Революційному …
