Четверо уродженців Дзвиняча, що на Прикарпатті, відправилися захищати Батьківщину у складі батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ». На жаль, повернутися додому із зони АТО судилося не всім. У запеклих боях під Іловайськом загинув 23-річний Андрій Карабінович.
Мешканці села Дзвиняч Богородчанського району завжди відзначалися патріотичністю й готовністю до останку боротися за незалежність України. На його околиці збереглася криївка, в якій у сорокових роках минулого століття героїчно загинули семеро бійців Української Повстанської Армії.
Найперше, на що звертаємо увагу в кабінеті голови Дзвиняцької сільської ради Миколи Волочія, – бронежилет і кевларовий шолом. Микола Степанович, до речі, відставний підполковник міліції й колишній заступник начальника Богородчанського райвідділу внутрішніх справ, пояснює, що це бойове спорядження призначене для земляків, які зараз відстоюють незалежну Українську державу на сході країни.
«Дізнавшись, що бійцям батальйону територіальної оборони «Прикарпаття» потрібні продукти, мешканці нашого села за день спорядили й відправили їм повний «Спринтер» харчів, – розповідає сільський голова. – А потім, коли настала потреба допомогти нашим хлопцям із міліцейського батальйону «Івано-Франківськ», за кілька днів зібрали в двох храмах майже 23 тисячі гривень. Я поїхав в обласне УМВС, порадився із заступником керівника прикарпатської міліції Русланом Воробйовим, що найперше необхідно для міліціонерів. Таким чином придбали для них 27 комплектів термобілизни, три бронежилети і передали п’ять тисяч гривень для закупівлі теплих курток. Ми і надалі будемо допомагати нашим героям. Мешканці села цінять їх самопожертву, те, що вони роблять на сході України».
Коли у травні почав створюватися батальйон патрульної служби міліції «Івано-Франківськ», до його лав записалися четверо молодих мешканців Дзвиняча. Василь Семків, Володимир та Андрій Карабіновичі, Ігор Перегінець, до слова, син колишнього начальника відділення дільничних інспекторів Богородчанського РВ УМВС Дмитра Перегінця, – практично одного віку. Юнаки пройшли підготовку на полігоні навчально-тренувального центру «Лисець» і вісімнадцятого серпня добровольцями відправилися в зону проведення антитерористичної операції. Їх загін потрапив в оточення під Іловайськом. Вийти з цього жахливого «котла» судилося не всім. У нерівному бою загинув Андрій Карабінович, а його однофамілець Володимир отримав численні осколочні поранення. Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, молодшого сержанта міліції Андрія Карабіновича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), а молодшого сержанта міліції Володимира Карабіновича – медаллю «Захиснику Вітчизни».
Нещодавно у Дзвинячі організували футбольний турнір пам’яті Андрія Карабіновича. В ньому брали участь команди сіл Дзвиняч, Глибоке, Монастирчани, звідки родом мати загиблого героя, і місцевих автоперевізників. У фіналі футболісти Дзвиняча перемогли автомобілістів. «Що мене до сліз зворушило: після закінчення турніру всі футболісти поїхали до матері Андрія Карабіновича, передали їй призовий фонд турніру й кубок, – продовжує Микола Волочій. – Потім вшанували пам'ять героя біля його могили. Наступного року плануємо розширити коло учасників цього футбольного турніру. А ще хочемо перейменувати вулицю Тиху на честь Андрія. Я озвучив це на недавньому віче, й односельці одноголосно проголосували за таку пропозицію.
Андрія Карабіновича знав з малого – дуже добра, спокійна дитина. Красивий, високий хлопець, мав золоті руки, їздив із батьком на заробітки. Але коли настала біда, зрозумів, що потрібно йти і захищати Україну. Разом з ним у міліцейський батальйон вступив його друг Ігор Перегінець».
Матері загиблого героя, Наталії Михайлівні, важко говорити про сина. В її очах невимовний біль і смуток.
«Ви краще мене щось питайтеся, буду відповідати, – каже тихим голосом. – Андрій народився 6 грудня 1990 року. Після закінчення школи, маючи високі бали із зовнішнього незалежного оцінювання, вступив на державну форму навчання у Львівський національний аграрний університет, на землевпорядний факультет. Він дуже любив вчитися, старався не пропускати ні уроків у школі, ні пар в університеті. Ніби боявся щось упустити. Але така ситуація в державі, що, отримавши вищу освіту, молода людина далеко не завжди може реалізувати свої знання за спеціальністю. Андрій змушений був їздити з батьком на заробітки. Не сидіти ж удома молодому, сповненому сил юнакові…
Коли дізнався з Інтернету, що в Івано-Франківську за спрощеною системою набирають добровольців у міліцейський батальйон, Андрій вирішив разом із своїм другом Ігорем Перегінцем піти туди на службу. Казав, може там буде якась перспектива. Паралельно збирав документи, щоб вступити заочно в міліцейський інститут. Потім почалися посилені тренування на полігоні, хлопцям сказали, що їх готують для відправлення на схід. Звісно, мене це дуже тривожило, але я вважала, що в такому віці людина повинна сама вирішувати, що їй робити».
Коли в батальйоні вперше відбирали міліціонерів для участі в АТО, Андрій Карабінович хоча й хотів, але не потрапив у цей загін. Були більш підготовлені бійці. Потім у підрозділі відібрали ще п’ятдесят добровольців. Мати ніби щось недобре відчувала, просила залишитися, мовляв, підеш наступного разу. Але Андрій настояв на своєму. «Казав: потім мені не буде з ким іти, зараз ідуть мої найкращі друзі, – витирає сльози куточками чорної хустки Наталія Михайлівна. – Це було 18 серпня. Виїхав на Донбас перед Спасом. Минуло два місяці, за цей час я відправила сина, поховала, сорок днів справила.
Останній раз розмовляла з Андрієм ополудні 28 серпня, на Марії. Говорили не довго. Мамо, не плачте, казав, усе буде добре. Якби він не був такий життєрадісний, інакший (плаче)… Почекайте, я принесу фотографії».
Через кілька хвилин Наталія Михайлівна розкладає на столі фото. На одному знімку сім’я Карабіновичів перед відправленням сина на схід, на іншому – усміхнений Андрій після урочистостей з приведення бійців батальйону «Івано-Франківськ до Присяги. «Йому подобалася ця чорна форма, почувався зі зброєю справжнім чоловіком, захисником, – каже жінка. – Андрійко дуже слідкував за собою, не курив, займався спортом. Віджимався з рюкзаком із камінням. Навіть на «сезоні» шукав турнік, щоб підтягуватися. Хотів дуже поправитися, якось подзвонив: мамо, я вже набрав 78 кілограмів. У нього ж зріст під метр дев’яносто.
У Андрія була дівчина, потім хлопці з його батальйону говорили, що він заявив: повернуся додому, то буду женитися. Ми ще з чоловіком казали, як наша дитина за тиждень подорослішала. А 29-го серпня його не стало. Ми шукали Андрія повсюди, нам допомагали різні люди. Я їм дуже вдячна, як дуже вдячна Миколі Степановичу Волочію за той футбольний турнір, за постійну підтримку».
Попрощатися з Андрієм Карабіновичем та двома його полеглими побратимами перед обласним УМВС, крім колег по міліцейській службі, прийшли сотні івано-франківців, які ніколи не знали цих хлопців. Під час похоронів на цвинтарі в Дзвинячі Наталія Карабінович попросила не влаштовувати військовий салют на могилі свого сина. Не дуже схвально поставилася й до організації футбольного турніру на його честь, але тепер кардинально змінила свою думку. «Я за натурою тиха людина, – пояснює. – Думаю собі: моя дитина була там тиждень, що вона навоювалася за такий короткий час? А потім зустріла в селі одного чоловіка, і він мені каже: а що з твоїм Андрієм сталося, чого він туди пішов, на війну? Дивись, мій син утік від армії й живий…
Ви знаєте, я таки захистила свого Андрія. Пішла додому, добре все обдумала. І зрозуміла, що треба все робити, щоб його пам’ятали. Як й інших хлопців, які там полягли. До того часу я свого Андрійка не називала героєм, хоча всі повторювали на похороні: герої не вмирають!.. А тиждень тому я собі сказала: так, він герой – тільки через те, що туди пішов! Не злякався, не зрадив собі й бойовим друзям…».
