Кожна людина має або принаймні пам’ятає про бодай одну знакову річ, яка символізує певний відрізок прожитих нею років. Вони є навіть у тих, хто вважає, що все це - не варті їх часу та уваги дурниці. Найяскравіший шлейф спогадів тягнеться з нашого дитинства. Правда, його початок з роками все більше розмитий, бо на тому місці, звідки він починається, стіна туманів все густіша і густіша.
Ілон Маск каже, що люди перебільшують своє значення для планети та Всесвіту. Що вони так само кимось виготовлені і є банальними біороботами. Зрештою, він вважає все, що є навколо нас, штучного походження. Більше того, пророкує, що з часом людина навчиться виготовляти максимально схожих на себе біороботів і одного разу за потенціалом вони будуть переважати саму людину. Навіть, якщо його твердження мають раціо, то треба подякувати Творцеві, що він так гармонійно облаштував світ.
Висловлюючись сучасною термінологією, брендом мого дитинства була невеличка сливка – далеко не найбільше деревце у саду моїх бабців. Не можу пригадати хто і коли привів мене вперше до цієї сливки, поняття не маю, як скуштував вперше її плоди, але пам’ять на все життя зберегла медовий смак тих білих плодів. На сонці вони світилися, ніби наповнені бурштиновим соком. Зрештою, складалося враження, що у цих сливках взагалі не має м’якоті. Ніби вони виключно з дуже солодкою соку, який витікав навіть від необережного дотику.
Виглядає, що окрім ІТ-технологій Ілон Маск захоплювався книгами Захарія Сітчин або схожими авторами. Там багато розповідається, як колись на планету, яку ми знаємо під назвою Земля, прилетіли прибульці. Вони тяжко працювали, добуваючи потрібні для них корисні копалини, а потім попросили свого Зверхника (спеціально використаємо таке меганейтральне слово) створити їм рабів. І він взявся до роботи. От правда Сітчин нічого не каже, що тут було створене спочатку – люди чи дерева?
Дуже тоненька шкірка була головною вадою сливок з мого дитинства. Звісно, якщо таку їх властивість можна назвати вадою. Аби їх поїсти, треба було мати багато щастя або терплячості. Ще краще того і того. Ми годинами сиділи на лавці під парканом, очікуючи, щоби бабусі кудись пішли, і можна було забігти у сад. Власне, ніде, крім як у саду, цих сливок з’їсти не вдавалося. Їх не можна було нарвати собі за майку, як звичайних кобильох – так називали на Галицькому Опіллі круглі фіолетові сливки – і поїсти на пасовиську. Всі спроби винести цих сливок на пасовисько або на ріку закінчувалися мокрими майками, футболками, навіть штанами та трусами і дуже липкими животами, по яких стікала майже готова бурштинова мармуляда.
Їх треба було спожити у перші години, коли принесли до хати, бо потім починали м’якнути та бродити. Мої спроби привезти цих сливок мамі і татові до Станіславова, як ви вже здогадалися, теж не мали успіху. Правда мама суміш з літрового слоїка виливала у банячок, додавала цукру і готувала конфітюр, якими можна було помастити булочки або рогалики, якщо вдавалося принести з магазину.
У Зверхника теж не все вдавалося відразу. За текстами Сітчина та інших авторів, перші спроби зі створення рабів одна за одною позакінчувалися фіаско. Роботи з’являлися з вадами, хоч і були схожі на самих прибульців. І лише з п’ятого чи сьомого разу з’явилося щось максимально схоже на теперішню людину. Благеньке читво для прихильників палеоконтакту та атеїстів. Зрештою все це у таких туманах, що можна фантазувати до безкінеччя, розроджуючись найнеймовірнішими «фактами».
Творець подарував нам весь максимум наших можливостей та властивостей, але найбільше хочеться подякувати за пам’ять. Вона наш екскурсовод. Коренева система з минувшини не лише допомагає жити, але і спонукає весь час розвиватися. Всі ми пам’ятаємо щось таке, що є знаком нашого дитинства, юності, студентства. Такі речі з поличок нашої пам’яті іноді називають культовими, магістральними, локомотивними. Але то вже залежно від їх важливості.
Зовсім недавно пощастило приїхати до столиці мого дитинства – село Нараївка у Галицькому районі. Здебільшого, такі візити обмежуються відвідуванням могил батьків, бабців та інших родичів. А тут заїхали до родини, побачили у неї на подвір’ї молоденьку рясну сливку. Родичка почала нарікати, що ці сливки не такі солодкі, як білі за хатою. Я поплентався за хату, зірвав одну сливку і був зненацька захоплений тим фактом, що цей смак мені знайомий. Ще кілька секунд у моїх мізках оброблялася інформація і згодом я пригадав, що це саме та сливка, про яку я так добре пам’ятаю, коли згадую про своє дитинство.
Та сама фактура, гіпертонка шкірка, через яку ці сливки неможливо транспортувати, і запаморочливо-медовий смак соку. Щоразу, коли їв ці сливки, то пам’ять видавала клаптики спогадів з часу мого дитинства. Вони виринали і так само зникали дуже хаотично.
Стою, тримаючись за руку бабці Тоні, обабіч гостинця і махаю папа самоскидові, який лишив після себе шлейф куряви. Бабця вільною рукою розганяє біля свого обличчя пил, а мене так захопив проїзд великої автівки, що заслухався віддаленим гулом його мотору. А тут я у великому шафлику з водою. Розігнав каченят і окупував їх життєвий простір. Стережу гусей у потічку, який відділяв городи від пасовиська. Гонорово задерши голову, несу з лісу ціле дитяче відерко суниць. Навіть згадався цукерково-булочний запах у магазині, куди тільки у кедах і здоровенних чорних сімейних трусах бігали по хліб.
Такі спогади додають сили любити життя, навіть, якщо на якомусь етапі не все вдається. Хочеться подякувати Творцеві за пам’ять. Якщо цим даром навчитися правильно користуватися, то він стає для нас навіть цілющим. Хай воно прозвучить трохи банально, але наші спогади – ще один факт, що життя триває. Змінюються епохи, часи, технології, покоління, але для Універсуму всі ці події, як пісок крізь пальці. Ну створять люди колись схожих на себе роботів? А вони їх точно створять. Ну і, що від того зміниться? Пісок далі збігатиме крізь пальці Універсуму. А може люди колись довідаються, що вони самі роботи? Це теж ніяк не вплине на пісок.
А от сливки будуть далі рости і робити щасливими інших людей. Якщо не ми, то інші біороботи чи люди (хай називають себе, як хочуть) будуть захоплюватися їх смаком. Назвуть їх золотими, бурштиновими, медовими. З’являться інші прикметники. Але то буде потім…
